Михайло Кулішов, м. Бахмут
Кам’яна сіль представляє другий за величиною об’єкт гірничої промисловості Донецького басейну після кам’яного вугілля. Стратиграфічно поклади кам’яної солі підпорядковані верхній «соленосній свиті» нижньопермських відкладень (Слов’янська свита P1sl ассельського ярусу), складеної потужними шарами кам’яної солі, гіпсу та ангідриту з прошарками мергелю та глин. У Донбасі відкладення пермської системи розвинені головним чином у Бахмутській та Кальміус-Торецкій улоговинах на північно-західній околиці басейну. Вони утворилися в умовах дрібководної лагуни з обмеженим сполученням із морем. Сумарна потужність основних пластів солі (Надбрянцевського, Брянцевського, Подбрянцевського та Карфагенівських) перевищує 100 м із загальної 345-метрової соленосної товщі. Найпотужніші пласти — Брянцевський і Подбрянцевський — досягають 30–40 метрів. Сіль крупнокристалічна, досить чиста (NaCl 95–98%) із незначними домішками ангідриту або глинистої речовини, тонко нашарованих у вигляді сезонних кілець.
Наприкінці XVII ст. на березі річки Бахмут (нині через її мілководдя називають Бахмуткою) з’явився великий соляний промисел, названий Бахмутським за іменем річки. Бахмутські солеварні для випарювання солі використовували виключно слабкі соляні розсоли, отримані з неглибоких колодязів, наповнених соляними джерелами.
Вперше припущення про можливість знаходження кам’яної солі в Донецькому басейні висловив гірничий інженер Євграф Петрович Ковалевський. У 1816 році, вже досвідчений інженер, Є.П. Ковалевський був переведений до Санкт-Петербурга і зарахований до Департаменту гірничих і соляних справ, а наступного року призначений чиновником для особливих доручень і секретарем Департаменту. У 1818 році він був командирований до Донеччини з особливим завданням: «…знайти засоби для якнайшвидшого та найзручнішого облаштування Луганського заводу» і оглянути Бахмутські та Слов’янські соляні родовища, які Департамент планував перевести у казенне управління. За його ініціативою в лютому 1819 року Департамент направив начальнику Луганського заводу лист із пропозицією організувати в околицях розвідку корисних копалин.
Організовані пошукові партії поклали початок систематичному вивченню надр Донецького кряжу. Паралельно він ретельно аналізував результати геологічних досліджень, проведених розвідниками, особисто оглядав Донечний кряж і наносив на карту межі різних осадових утворень, що допомагало визначити розташування корисних копалин. Проте отриманого матеріалу виявилося недостатньо, і Ковалевський організував ще три пошукові партії
У 1827 році «Гірничий журнал» опублікував його статтю «Досвід геогностичних досліджень у Донецькому гірському кряжі». Ця праця поставила Євграфа Ковалевського в перший ряд дослідників краю. У роботі були позначені межі кряжу (який саме він назвав «Донецьким» — «по імені Дінця, що представляє найцікавішу його сторону, можна назвати Донецьким») та дана характеристика його внутрішньої будови.
Наступна його праця, вже більш об’ємна, з геологічною картою та розширеними відомостями — «Геогностичний огляд Донеччого гірського кряжу» — вийшла в «Гірничому журналі» у 1829 р. У цій праці він вже вказує на можливе родовище кам’яної солі: «Далее гипс покрывается новейшим известняком, затверделою глиною соленого вкуса и рухляковым сланцем, нередко вонючий камень содержащим. Сия особенная формация, без сомнения позднейшая предыдущей, наиболее раскрывается к Югу от селения Покровского. На сии места должно быть обращено внимание того, кто захотел бы в здешнем краю отыскивать каменную соль; ибо они представляют то образование, которое наиболее сродно сему минералу и которое Вернер называет Salzformation».
У 1850-х роках професор геології Харківського університету Никифор Дмитрович Борисяк, на підставі власних спостережень, також припустив можливість знаходження пластів кам’яної солі в тій частині Донецького басейну, яка покрита утвореннями пермської формації. Пізніше ці припущення були підтверджені ґрунтовними дослідженнями професора гірничого інституту Олександра Петровича Карпінського. Нині в м. Соледар встановлено пам’ятник цьому видатному вченому-геологу.
У 1872—1873 рр., за вказівкою гірничого інженера А.Д. Кондратьєва, у Бахмуті була закладена бурова свердловина, у якій спершу зустріли майже повністю насичений соляний розсіл, а згодом виявили величезні поклади кам’яної солі. Знаходження пластів кам’яної солі в Бахмуті спонукало гірниче відомство витратити до 15 000 рублів на більш детальне дослідження соляних покладів у Бахмутському повіті. З цією метою сюди був командирований гірничий інженер В.Г. Єрофєєв, який визнав необхідним закласти ще кілька бурових свердловин. Але через обмеженість коштів у 1876 році поблизу с. Брянцівка, Іванівської волості, інженером П.І. Івановим була закладена лише одна свердловина, у якій виявили кілька пластів кам’яної солі, нижні з яких мали величезну потужність.
«Бурова свердловина, — заглиблюючись крізь глини, пливучі піски, гіпси, ангідрити, мергелі, доломіти, — на 40-й сажень від поверхні зустріла перший поклад солі; потім, на 52-й сажень, увійшла в інше нашарування солі, загальна безперервна товща якого 17½ сажен; нарешті, при подальшому заглибленні свердловини до 109 сажень пройдено ще сім шарів солі, і роботи було припинено в солі, не досягнувши основи останнього шару».
Блискучі результати, отримані Брянцівською буровою свердловиною, призвели до створення «товариства на вірі» для розробки зазначеного родовища, яке у 1870 році облаштувало капітальну копь і видобувало кілька мільйонів пудів кам’яної солі на рік.
Невдовзі після цього, за кілька сажнів від Брянцівської копі, була відкрита ще одна — Деконська копь, а у 1884 році в Ільіновській волості було зведено солеварний завод Віктора Михайловича Онуфрієва біля ст. Ступки Донецкої залізниці. Так розпочалася «Соляна гарячка», яка подібно до кам’яновугільної, охопила уми підприємців. Закладалися нові копі та розвідувальні бурові свердловини в Іванівській, Ільіновській, Бахмутській та Миколаївській волостях.